у меня получается очень даже прехорошенкое гнездо. пока кого-то в кино. и на вино. я покупаю бальное платье и скорее всего не буду танцевать вальс.травяной чай и простите меня, французский vogue. в городе императоров идет дождь из кондиционеров.в зерклах по пальцам течет немного слез.
когда в руках карандаш-прямое попадание-на душе тигрята рвут на британский флаг, как у Кудряшевой.
В лесу я бегаю за оленем, и совершенно счастливо его окликаю.и стихи бы писать под шерстяным одеялом. и зима не зима и плюс пать совсем ветрено.
суббота, 28 февраля 2009 г.
пятница, 27 февраля 2009 г.
киновое
у меня кино а не жизнь, а тебе смешно. а мне нет.
одиночество чувствую как голод.- внутри себя.
теперь пишу мысли через десять вроде как выбираю чтобы и не скрывать их но и не озвучивать до конца чтобы слишком много кино не было. как если когда дети прячут пачки сигарет от родителей. как когда они их прячут тайком в чужой почтовый ящик за книжкой по истории или еще где.
думаю выпила бы я сейчас текилы. думаю,нет.
думаю, вся ночь впереди, а мне не спать. думаю, разрушает меня или же к лучшему. думаю много стараюсь думать больше.
я потерялась но никто не видит это не видно.
сегодня снег шел. я видела его только когда была за рулем. он превращал дорогу в воздух или в картинку или в то же кино да в кино точно.
вне - холод. собачий. а я в осеннем пальто. зеленом. клетчатом.
с поднятым воротом сутулясь и шепотом повторяя "дико холодно дико" бегу от гаража до дома. а там собака дворняжка перебегает дорогу а я вспоминаю как днем видела на трассе такую же и думаю а смогла ли та перейти дорогу а не сбила ли ее машина. я днём очень хотела остановиться вернуться к ней напуганной и через дорогу ее..но скорость и сзади ряд авто и левый ряд.
перешла,надеюсь. как она оказалась на трассе не могу представить. перешла. надеюсь.
одиночество чувствую как голод.- внутри себя.
теперь пишу мысли через десять вроде как выбираю чтобы и не скрывать их но и не озвучивать до конца чтобы слишком много кино не было. как если когда дети прячут пачки сигарет от родителей. как когда они их прячут тайком в чужой почтовый ящик за книжкой по истории или еще где.
думаю выпила бы я сейчас текилы. думаю,нет.
думаю, вся ночь впереди, а мне не спать. думаю, разрушает меня или же к лучшему. думаю много стараюсь думать больше.
я потерялась но никто не видит это не видно.
сегодня снег шел. я видела его только когда была за рулем. он превращал дорогу в воздух или в картинку или в то же кино да в кино точно.
вне - холод. собачий. а я в осеннем пальто. зеленом. клетчатом.
с поднятым воротом сутулясь и шепотом повторяя "дико холодно дико" бегу от гаража до дома. а там собака дворняжка перебегает дорогу а я вспоминаю как днем видела на трассе такую же и думаю а смогла ли та перейти дорогу а не сбила ли ее машина. я днём очень хотела остановиться вернуться к ней напуганной и через дорогу ее..но скорость и сзади ряд авто и левый ряд.
перешла,надеюсь. как она оказалась на трассе не могу представить. перешла. надеюсь.
четверг, 26 февраля 2009 г.
В кино повёл на два часа,
О ЛЮБВИ НА ВСЮ ЖИЗНЬ
Её он сразу полюбил,
Увидев в парке на скамейке.
Подсел. И выпить предложил...
(Стакан воды за три копейки).
В кино повёл на два часа,
Купив места на заднем плане.
Там целовались без конца...
(Герои фильма на экране).
Когда же вечер пролетел
И надо было точку ставить,
Её он страстно захотел...
(Своим родителям представить).
Она ночами не спала,
Мечтая о любви огромной.
И через год ему дала...
(Согласие на брак законный).
Прошло два месяца всего,
Она беременною стала.
Естественно, не от него...
(А от врача о том узнала).
В любви семья жила лет пять.
И что случилось - не понятно:
Муж вечерами стал гулять...
(Вдоль скверика, туда - обратно).
Ну а жена, что б сохранить
Былую бодрость и сноровку,
Решила взять и изменить...
(В квартире старой обстановку).
Летели дни за годом год,
Менялись с временем заботы.
Но вновь она ребёнка ждёт...
(То с института, то с работы).
И возраст ей уже не скрыть.
Года не красят человека.
Уж нет желания любить...
(Стихи Серебряного века).
И он с годами хуже спит.
На то есть личные мотивы:
Уже как прежде не стоит...
(Вопрос карьерной перспективы).
Уже не радуют подчас
Супругов новые идеи.
И удаётся в месяц раз...
(Ходить в театры и музеи).
Но в час ночной и ясным днём,
Под жарким солнцем и в ненастье
Она мечтала о большом...
(Неприхотливом женском счастье).
Отдавшись полностью мечте,
Живя с ней дома и на даче,
Вдруг залетела по весне...
(К ней птица счастья и удачи).
Она до пенсии ждала,
Была ужасна эта мука.
Но, слава богу, родила...
(Сноха им наконец-то внука).
И вновь любовь в семье живёт.
Умчалась прочь былая скука.
И даже по ночам встаёт...
(Дед покачать родного внука).
Но, вспоминая о былом,
По простоте своей натуры,
Они жалеют лишь о том...
(Что нет у нас теперь цензуры)....
среда, 25 февраля 2009 г.
Еще про "Возвращение мушкетеров"
Слова продюссера фильма, Олега Чамина.
Был задан вопрос: Сейчас модно снимать кино сразу в двух "форматах": полной версии для мини-сериала на ТВ и киноверсии для театрального проката. Вы предусматривали такой вариант? Наверняка, после кинопроката полная версия событий снискала бы огромную популярностьпо телевидению и собрала бы огромные рейтинги за счет аудитории старшего поколения, "тяжелой на подъем" для похода в кино. Короче говоря- будет ли расширенная телеверсия?
Чамин: У нас есть полнометражный фильм, есть так называемая режиссерская версия, которую мы планируем показать по ТВ, а также 5-серийный сериал. Права на показ полнометражной версии принадлежат "Первому каналу" (первый и третийпоказы) и каналу "ТНТ" (второй и четвертый показы). Продажу сериала я отложил на постпремьерный период. Хочу попридержать сериал в период кризиса.
Так что вот... Может быть, в сериале будет сюжет не таким бредовым? Кажется, что это невозможно, но вдруг случится такое чудо? :)
Был задан вопрос: Сейчас модно снимать кино сразу в двух "форматах": полной версии для мини-сериала на ТВ и киноверсии для театрального проката. Вы предусматривали такой вариант? Наверняка, после кинопроката полная версия событий снискала бы огромную популярностьпо телевидению и собрала бы огромные рейтинги за счет аудитории старшего поколения, "тяжелой на подъем" для похода в кино. Короче говоря- будет ли расширенная телеверсия?
Чамин: У нас есть полнометражный фильм, есть так называемая режиссерская версия, которую мы планируем показать по ТВ, а также 5-серийный сериал. Права на показ полнометражной версии принадлежат "Первому каналу" (первый и третийпоказы) и каналу "ТНТ" (второй и четвертый показы). Продажу сериала я отложил на постпремьерный период. Хочу попридержать сериал в период кризиса.
Так что вот... Может быть, в сериале будет сюжет не таким бредовым? Кажется, что это невозможно, но вдруг случится такое чудо? :)
Морозновости
Закончились наши выходные в Саскатуне... Я поражаюсь, сколько разных зимних погодных условий бывают в Канаде и freezing rain и freezing fog и whiteout, snow showers, flurries - одним словом - ХОЛОДНО!!!
Так что мы трусцой перемещались из молла в кино, из кино в бар из бара в машинку, где нас уже на пороге ждала Салли с холодными лапками. Вчера все было не так удачно, небольшая поломка и мы потеряли весь день. Сегодня нас быстро отремонтировали и прождав пол дня, мы, наконец, отправляемся в Калгари, а завтра, надеемся, в большой путь... куда, не известно.
Фото дня - Световые столбы в Саскатуне прошлой ночью.
Об этом явлении я писала здесь
° Inga Encinas
вторник, 24 февраля 2009 г.
Родные пенаты №2_Ирпень
Поворот на Ирпень=)
Тече річка Ірпінь. На її берегах розташувалося чимало сіл та селищ і лише одне місто, що отримало назву від річки - Ірпінь. Своєрідними супутниками оточують його селища міського типу - Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. Це і є наш край - Приірпіння. У сиву давнину первісні мисливці полювали тут на мамунтів, волохатих носорогів та інших тварин. Пізніше люди навчилися виплавляти залізо з болотної руди, на яку багате Приірпіння. У давні часи річка Ірпінь була судноплавною. За гіпотезою науковця А.Бугая, вона була важливим відтинком шляху з Києва до Західної Європи.
Перша письмова згадка про населений пункт на території нашого краю датується 1494 роком. Тоді великий князь литовський Олександр відібрав гостомельський маєток у Сенька Володкевича й передав його князю Іванові Глинському. Пізніше Гостомель належав українському шляхтичу Сенькові Полозовичу (Семенові Полозу), який відіграв велику роль в обороні України від нападів татар. У 1506-му вперше в писемних джерелах згадується село Романівка (нині частина Ірпеня). Тут поселив селян архімандрит Києво-Печерського монастиря Никифор Тур. За письмовими джерелами, цю землю монастирю надав 1240 року князь Роман Галицький. У 1614-му польський король Сигізмунд III надав Гостомелю магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. За часів, коли Запорозька Січ стала ідеалом українського народу, волелюбне прагнення покозачитися охопило й жителів нашого краю. У 1618 році населення сіл і містечок, розташованих у басейнах річок Тетерів та Ірпінь, утворило козацькі сотні й проголосило себе частиною Запорозького війська.
У 1630-му вперше в писемних джерелах згадується село Яблунька (нині частина Бучі). За переказами, його назва походить від самотньої яблуні, яка росла біля шинку. Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Гостомель стає козацьким сотенним містечком. Гостомельська сотня входить до Київського полку. У 1651 році згадується село Мостище (нині частина Ірпеня), яке належало київським монастирям. Гостомель наприкінці XVII століття належав до володінь фастівського полковника Семена Палія. Сам він кілька разів відвідував це містечко. За наказом Палія тут було нарощено вали й поглиблено рови замку, а також споруджено церкву. Але незабаром Гостомель захопили польські жовніри і сплюндрували його. З 1686 по 1793-й по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями на Правобережжі. У XVIII столітті навколо Гостомеля діяли гайдамацькі загони. Вони чинили напади на поміщицькі маєтки і навіть захопили саме містечко. Прикордонні жителі, зокрема гостомельці, займалися контрабандою, як тоді говорили - таємним провозом. У 1803 році гостомельський маєток купив судовий діяч Юзеф Моржковський. Неподалік від Яблуньки (на території нинішнього комбінату "Перемога") було розташоване село Корчівка, яке мало 25 хат. Тут мешкали вільні вихідці з Литви. Моржковський хотів записати їх у спої кріпаки. Корчівці, захищаючи свою свободу, дійшли аж до найвищого судового органу - сенату. Останній визнав їх особисто вільними. Але земля перейшла у власність Моржковського. Корчівці змушені були залишити свої домівки, могили предків і переселитися в державні села, хутори та Київ. У 1831 році гостомельський маєток придбав Фелікс Березовський. Він заснував у Гостомелі низку промислових підприємств - шкіряний і цукровий заводи, винокурню з кам'яною крамницею та пивоварню. За три версти від Гостомеля на річці Рокач було село Баланівка. Городи і поля тут були удобрені й придатні для вирощування цукрового буряка. Тому селян звідси переселили, а на їхній землі почали вирощувати буряк. Селяни займалися бортництвом. Але в 1848 році всі борті були оголошені власністю поміщика. Люди отримали від останнього компенсацію - по 15 копійок. Завдяки французові де ла Флізу, лікарю з армії Наполеона, що в 1812 році потрапив у полон і оселився в Україні, ми знаємо, який вигляд мали села Романівка, Мостище та хутір Любка в середині XIX століття. Він склав у 1854-му "Медико-топографічний опис державного майна Київського округу...", де намалював і описав багато сіл і хуторів Київщини.
Відміна кріпосного права в 1861 році сприяла розвитку промисловості. У 1865-му київський купець Михайло Таранов збудував у Стоянці (нині частина Ірпеня) паровий млин. У другій половині XIX століття в Києві велось інтенсивне житлове будівництво. Потрібно було багато цегли. А на території нашого краю на невеликій глибині залягали родовища глини. Ліс давав дрова для випалювання цегли. У 1868 році польський поміщик Северин Сагатовський неподалік від села Яблунька збудував цегельню. Незабаром після цього поміщик Соколовський відкрив шкіряний завод і водяний млин на річці Буча. Поміщик Пеховський спорудив паровий млин, крупорушку та лісопилку. У 1889-му поміщик Остаф`єв відкрив цегельню в Мостищі. У приземкуватих, критих соломою або очеретом цехах заводу Сагатовського, спочатку працювало 40-50 чоловік з Чернігівської та Курської губерній. Згодом кількість робітників зросла до сотні. То було найбільше підприємство на території нашого краю. На більшості інших уже названих чисельність робітників не перевищувала 15-20 чоловік. Улітку добували глину, формували й випалювали цеглу. Взимку возили її саньми до Києва та заготовляли дрова на літній сезон. Річний випуск цегли на заводі Сагатовського становив 1-1,5 мільйона штук.
Робітники на підприємствах поділялися на постійних і сезонних. Перші, за винятком тих, хто мав власну хату, мешкали в заводських бараках з двоярусними нарами. Сезонні жили в найближчих селах і не поривали зв'язків із сільським господарством. Тривалість робочого дня становила 10-15 годин. Северин Сагатовський почав здавати в оренду земельні ділянки на території нинішнього Ірпеня. В останній чверті минулого сторіччя тут оселяються німецькі та чеські колоністи (поселенці, нові поселення тоді називали колоніями). На початок XX століття їх було вже понад 40 чоловік. Так у вершині кута, утвореного річками Ірпінь і Буча, виникло поселення, назване за ім'ям поміщика Северина Сагатовського - Северинівка.
Колоністи вели інтенсивне господарство з використанням найманої праці. Надлишки сільськогосподарської продукції продавали в Києві. Вирощували головним чином овочі, ягоди і зернові культури (за винятком пшениці). Заплавні луки створювали сприятливі умови для розвитку тваринництва. У другій половині XIX століття багато представників української інтелігенції займаються вивченням народних звичаїв і фольклору. На початку 1870-х років композитор Микола Лисенко записав у Гостомелі цикл весільних пісень, що є класичним зразком цього жанру. У 1897-му управитель маєтку поміщика Саратовського Гнат Лясковський спорудив перший будинок на території нинішньої Бучі. Але все-таки Ірпінь, Буча, Ворзель і багато інших населених пунктів завдячують своїм виникненням будівництву залізниці Київ-Ковель, її спорудження розпочалося за наполяганням військових. На випадок війни вона уможливлювала швидке перекидання військ до західного кордону. Крім того, залізниця мала прискорити економічний розвиток краю.
У квітні 1899-го було прийнято рішення про будівництво залізниці коштами держави. Влітку того ж року проведено розвідку, на підставі якої і складено проект. Пізньої осені розпочали вирубувати просіки. Весною 1900-го розпочалися роботи по всій Києво-Ковельській лінії. У березні 1902 року почався рух поїздів з перевезенням пасажирів і вантажів, 6 жовтня 1902-го Києво-Ковельська залізниця офіційно була передана в експлуатацію. У 1900 році розпочалася забудова Ворзеля. Ірпінь першими заселяли залізничники.
Київські газети в 1900-му повідомляли, що, у зв'язку зі зростанням дорожнечі життя в Києві, залізничники вирішили побудувати окрему колонію. Для цього управління Південно-Західних залізниць викупило землю у поміщика Сагатовського біля річки Ірпінь по лінії залізниці Київ-Ковель і продавало її в кредит своїм працівникам. Потім сюди приїздять київські багатії та представники київської інтелігенції.
Селище Ірпінь забудовувалося без чіткого архітектурного плану. В лісі вирубували просіки. Так виникали вулиці. Їх називали: перша лінія, друга і так далі. Старожили згадували, що на вулицях паслися корови і кози, дороги і стежки заростали бур'янами. Селища зростали. Северинівку було включено до Ірпеня під назвою вулиця Северинівська. Виникають і проблеми. Для їх розв'язання громадськість почала організовуватись у товариства благоустрою. Вони виникли в Бучі, Ірпені та Ворзелі.
30 серпня 1909 року в Ірпені було урочисто відкрито школу, а згодом і церкву. В 1910-му виникло Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва. Його мета - постановка вистав, організація літературно-музичних і танцювальних вечорів, читань, лекцій і рефератів з питань сценічного мистецтва і літератури. Спектаклі ставили і в Бучі та Ворзелі. В Ірпені було споруджено і спеціальне театральне приміщення. У 1912 році тут було побудовано і кінематограф, тобто кінотеатр, із залом для глядачів на 91 місце.
До Ірпеня приїжджали видатні українські й російські письменники Леся Українка, Панас Мирний, І.К. Карпенко-Карий, О.І. Купрін, композитор М.В. Лисенко, корифеї театру М.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.К. Заньковецька та інші. Не минули нашого краю і революційні події. Ірпінські залізничники брали участь у страйках в 1903 і 1905 роках. У Гостомелі виник соціал-демократичний гурток, учасники якого поширювали листівки із закликом до боротьби проти самодержавства. У 1905-1907 роках у поміщицькій економії в Гостомелі відбувалися страйки селян, які вимагали підвищення заробітної плати. У 1907-му поліція викрила в Ірпені конспіративну явку Української соціалдемократичної спілки. А напередодні Першої світової війни на цегельному заводі Сагатовського колишній політзасланець Микола Чистик організував соціал-демократичний гурток.
У 1912 році купець 2-ї гільдії Ш.Гіберман побудував у Гостомелі склозавод, що дало змогу багатьом жителям не шукати заробітку на стороні. Наприкінці 1913-го Київське губернське правління дозволило селянинові К.Литвиненку збудувати в Гостомелі паровий млин. Ще на зорі існування Ірпеня намітилися дві тенденції його розвитку - дачна (відпочинкова) і промислова. Між ними точилася постійна боротьба. Так, у 1913 році група власників і орендарів дач виступила проти планів жителя Ірпеня Василя Вітовського побудувати в селищі новий цегельний завод, Однак той отримав дозвіл. Але незабаром розпочалася Перша світова війна. Захоплення влади більшовиками в Петрограді ірпінська громадськість не підтримала. Незабаром розпочалась агресія більшовицької Росії проти України.
На початку лютого 1918 року Ірпінь був захоплений загонами Червоної гвардії. Але за умовами Брестського миру Москва мусила відмовитися від претензій на Україну. Хоча без бою більшовики її не віддали. В Україну рушили, як союзники Центральної Ради, австрійська та німецька армії. Попереду них рухалося українське військо, яке вело бої з більшовицькими загонами. На Київ у лютому 1918 року наступали українські січові стрільці на чолі з Євгеном Коновальцем та Гайдамацький кіш Слобідської України, який очолив Симон Петлюра..
Українське військо вступило в Бучу. Більшовики захищали залізничний міст через річку Ірпінь. Першими в атаку пішли гайдамаки. Але більшовики зупинили їх артилерійським вогнем і перейшли в контрнаступ. Та перша сотня січових стрільців багнетним ударом відкинула противника за річку. Більшовики підірвали залізничний міст. Тоді друга стрілецька сотня здійснила обхід через Романівку й ударом у лівий фланг ворога змусила його залишити і цю позицію. 1 березня 1918 року українське військо вступило в Київ.
Тривав і культурний розвиток селищ. Жителі Ірпеня та Ворзеля планували будівництво й відкриття нових кінотеатрів, а гостомельці хотіли започаткувати гімназію. Та з виведенням австро-німецьких військ з України режим гетьмана П.Скоропадського зазнав краху. Наприкінці листопада 1918-го Ірпінь і Гостомель зайняв Чорноморський кіш з військ Директорії. 14 грудня українські війська Директорії вступили до Києва. Однак знову розпочалася агресія з боку Росії. У лютому Червона Армія захопила Приірпіння. Продрозверстка, якою більшовики обклали селян, викликала велике незадоволення. У квітні 1919 року на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяли участь і жителі Гостомеля. Восени та в грудні наш край став ареною жорстоких боїв між російськими червоною та білогвардійською арміями. Перемогли перші. Однак у травні 1920-го Червона Армія відступає під натиском польських військ, що прийшли на допомогу українцям. Але в червні того ж року червоні знову захопили Приірпіння. Після поразки українського війська боротьба нашого народу за незалежну Україну не припинялася. Ще кілька років діяли українські партизанські загони. Але більшовики, поєднуючи деяке послаблення в економічній сфері та політику українізації з жорстокими репресіями, зуміли придушити збройний опір.
На початок 1920-х становище в Приірпінні, як і в усій країні, було дуже тяжке. Зарплати на харчі не вистачало. Та й виплату її затримували. Робітники виготовляли різні домашні речі для продажу та обміну на харчі. Виручало підсобне господарство. У 1922 році зарплата голови Ірпінської ради та його заступника становила 5 пудів житнього борошна на місяць, секретаря - 4, конторниці - 2,5 і сторожа - 2. У протоколі засідань вказано, що оплата можлива і грошима та іншими видами, але з розрахунку ринкової вартості борошна станом на день оплати. Гостомельська сільрада постановила брати штрафи житом. А всіх членів ради, які не приходять на засідання без поважних причин, штрафувати на 2 фунти борошна на канцелярські потреби сільради. Водночас маси дорослих людей училися читати і писати. В Ірпені та Гостомелі у перші повоєнні роки були організовані гуртки по ліквідації неписьменності. Більшовики, що встановили в країні диктатуру, вели боротьбу по ліквідації інших партій. У вересні 1923 року на дачі в Ірпені відбулася нелегальна установча конференція Російської соціал-демократичноі спілки робітничої молоді. Під кінець її роботи делегати були заарештовані загоном і згодом майже всі були знищені в сталінських концтаборах.
Для поліпшення постачання населення необхідними товарами й боротьби із спекулятивними ринковими цінами організовувалися кооперативні споживчі товариства. Відновлюють роботу Бучанський цегельний завод, в Ірпені - каніфольний, у Бучі - хімічне підприємство, у Гостомелі - скляний і крохмальний заводи. Гостомельське споживче товариство протягом 1924-1925-х виросло в одне з найбільших і найміцніших товариств Київської округи.
Спроби колективізації сільського господарства в двадцяті роки були невдалими. Так, у серпні 1922-го на землях Красовського, Чекмарьова і церкви була організована Гостомельська хліборобська артіль "Братерська допомога". Але вона фактично не існувала і була ліквідована в жовтні 1923 року Київською окружною комісією по обстеженню сільськгоспколективів округи. Голова Гостомельського райкомнезаму І.Осадчий у 1924-му відзначив: "До колективізації населення ставиться байдуже". У 1930 році в Гостомелі було створено колгосп. Колгоспна система була своєрідною формою масового вилучення зерна. Для цього була вигадана дворазова оплата праці в колгоспах на вироблену кількість продуктів: аванс і повний розрахунок наприкінці року. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату. Але розрахунки затримували цілком свідомо, оскільки була відповідна постанова уряду, яка забороняла видавати зерно на трудодні в колгоспах, які не виконали державного плану. Хліб забирали з домівок селян. Розпочався голодомор. Згідно з дослідженнями києвознавця Сергія Вакулишина, у населених пунктах Київської приміської смуги втрати людності сягли більше 40 відсотків. Очевидно, методи, якими проводилася колективізація, спонукали ірпінців добитися зміни статусу Ірпеня із сільського на робітниче селище. Це врятувало його від колективізації, але загальне погіршення життя в країні позначилось і на ньому. Так, на засіданні президії Ірпінської ради 18 серпня 1933 року керівники установ, представники профорганізацій, школи, аптеки та інших організацій скаржилися, що їхнім працівникам протягом місяця не видавали хліб. Тоді ж голова Ірпінськоі ради Ю.Кравчук зазначив, що постачання будівельників школи хлібом й іншими продуктами вкрай погане, внаслідок чого робітники залишають будівництво.
Статистично-економічний довідник 1932 року подає таку кількість населення: Буча - 1082 чоловіка, Ворзель - 1494, Ірпінь - 3318. Протягом 1933-го у Бучі народилося 20 осіб, а померло 55. У Ворзелі ці показники були відповідно 19 і 361, а в Ірпені - 41 і 102. Таке переважання смертності над народжуваністю свідчить, що далеко не всі ті люди померли своєю природною смертю. Точну кількість тих, хто загинув від голоду в 1933 році, встановити важко. Адже ті, хто залишив своє рідне село і помер в іншому місці, не реєструвалися. Багато дітей осталися сиротами. Тому Київська міськрада в 1933-му відрядила до Ворзеля дитячого лікаря М.Городецького із завданням організувати дитячий будинок. Він це зробив, і через два роки там уже виховувалося 350 дітей. Ще в 1929-му при торфопідприємстві відкрито фабрично-заводську школу з підготовки спеціалістів для торфяноі промисловості, у приміщення якої в 1932 році переведено Київський торфяний технікум. З цього часу з'явилася тенденція розвитку Ірпеня як навчального містечка, а торфяний технікум нині виріс в Академію державної податкової служби України. У 1930 році розпочато будівництво навчальних майстерень школи Укрторфоб'єднання. Так було започатковано створення заводу "Ірпіньмаш".
1932-го біля станції Біличі почали оселятися сім'ї, які виселили з хутора Берковець у зв'язку із спорудженням там танкового полігона. Нове село спочатку називалося Новий Берковець, а в 1941-му його перейменували в селище імені Коцюбинського на честь класика української літератури (з 1965 року - селище Коцюбинське). У середині 30-х продовольче становище в країні дещо поліпшується. Багато людей, особливо киян, приїжджало відпочивати в Ірпінь. У клубі виступали київські актори, ставили "Наталку Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" й інші українські п'єси. Під музику демонструвалися німі кінофільми. Хлопчаки носили воду для охолодження двигуна. За це кіномеханік дозволяв їм дивитися кіно безкоштовно. На колишній дачі київського підприємця і громадського діяча І.Чоколова відкрили Будинок творчості письменників. Відтепер Ірпінь набуває слави українського Парнасу. Біля Будинку творчості була розташована станція прокату човнів. На пляжі у вихідні дні грав один оркестр, а інший - у міському парку. На пляжі можна було купити морозиво і лимонад.
Проводилася атеїстична кампанія, у ході якої зруйнували костьол. У 1937-му позакривали церкви. Того ж року був репресований священик ірпінської церкви П.Трещоткін. Його звинуватили в контрреволюційній пропаганді серед віруючих. У православній церкві почали виготовляти гумових чортиків. Масові репресії в СРСР здійснювалися за певною системою. Населення було поділене на категорії, частина яких підлягала ліквідації. Це - колишні дворяни, поміщики, буржуї, царські чиновники, офіцери, їхні діти, колишні члени всіх партій, окрім комуністичної, духовенство, куркулі та підкуркульники, учасники всіх антикомуністичних повстань, хоча вони і були амністовані, та колишні представники опозиційних течій усередині ВКП(б).
Звичайно, траплялися й винятки, але в цілому представники цих соціальних груп перебували під наглядом і знищувалися незалежно від їхньої діяльності та політичних поглядів, їх соціальне походження вважалося цілком достатньою підставою для цього. А селян винищували мільйонами. У списку реабілітованих громадян Ірпінської зони, складеному обласною редакційною колегією з підготовки матеріалів до книги "Реабілітовані історією. Київська область", названо 219 імен. Але комісія зазначає, що він не повний. Ірпінські старожили називають різну кількість репресованих. Дехто говорить, що їх було 500 чоловік. У 1937 році в Будинку творчості письменників у Ірпені було заарештовано поетесу Юлію Пастушенко (літературний псевдонім - Мирослава Сопілка). Вона народилася і виросла в Західній Україні, де переслідувалася за зв'язки з революційним підпіллям. Тому письменниця з чоловіком і двома дітьми переселилась у Східну Україну. Мирославу Сопілку та її чоловіка Михайла Пастушенка звинуватили у шпигунстві на користь польської розвідки. Подружжя відкинуло ці звинувачення, але обох їх розстріляли. Доля двох малих дітей Мирослави Сопілки і Михайла Пастушенка невідома. При масових репресіях, звичайно ж, були і зловживання владою, і зведення особистих рахунків. Отже, країна наближалася до нового випробування - найжахливішої війни XX століття.
инфа взята с сайтя города Ирпень: http://www.irpin.in.ua
Тече річка Ірпінь. На її берегах розташувалося чимало сіл та селищ і лише одне місто, що отримало назву від річки - Ірпінь. Своєрідними супутниками оточують його селища міського типу - Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. Це і є наш край - Приірпіння. У сиву давнину первісні мисливці полювали тут на мамунтів, волохатих носорогів та інших тварин. Пізніше люди навчилися виплавляти залізо з болотної руди, на яку багате Приірпіння. У давні часи річка Ірпінь була судноплавною. За гіпотезою науковця А.Бугая, вона була важливим відтинком шляху з Києва до Західної Європи.
Перша письмова згадка про населений пункт на території нашого краю датується 1494 роком. Тоді великий князь литовський Олександр відібрав гостомельський маєток у Сенька Володкевича й передав його князю Іванові Глинському. Пізніше Гостомель належав українському шляхтичу Сенькові Полозовичу (Семенові Полозу), який відіграв велику роль в обороні України від нападів татар. У 1506-му вперше в писемних джерелах згадується село Романівка (нині частина Ірпеня). Тут поселив селян архімандрит Києво-Печерського монастиря Никифор Тур. За письмовими джерелами, цю землю монастирю надав 1240 року князь Роман Галицький. У 1614-му польський король Сигізмунд III надав Гостомелю магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. За часів, коли Запорозька Січ стала ідеалом українського народу, волелюбне прагнення покозачитися охопило й жителів нашого краю. У 1618 році населення сіл і містечок, розташованих у басейнах річок Тетерів та Ірпінь, утворило козацькі сотні й проголосило себе частиною Запорозького війська.
У 1630-му вперше в писемних джерелах згадується село Яблунька (нині частина Бучі). За переказами, його назва походить від самотньої яблуні, яка росла біля шинку. Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Гостомель стає козацьким сотенним містечком. Гостомельська сотня входить до Київського полку. У 1651 році згадується село Мостище (нині частина Ірпеня), яке належало київським монастирям. Гостомель наприкінці XVII століття належав до володінь фастівського полковника Семена Палія. Сам він кілька разів відвідував це містечко. За наказом Палія тут було нарощено вали й поглиблено рови замку, а також споруджено церкву. Але незабаром Гостомель захопили польські жовніри і сплюндрували його. З 1686 по 1793-й по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями на Правобережжі. У XVIII столітті навколо Гостомеля діяли гайдамацькі загони. Вони чинили напади на поміщицькі маєтки і навіть захопили саме містечко. Прикордонні жителі, зокрема гостомельці, займалися контрабандою, як тоді говорили - таємним провозом. У 1803 році гостомельський маєток купив судовий діяч Юзеф Моржковський. Неподалік від Яблуньки (на території нинішнього комбінату "Перемога") було розташоване село Корчівка, яке мало 25 хат. Тут мешкали вільні вихідці з Литви. Моржковський хотів записати їх у спої кріпаки. Корчівці, захищаючи свою свободу, дійшли аж до найвищого судового органу - сенату. Останній визнав їх особисто вільними. Але земля перейшла у власність Моржковського. Корчівці змушені були залишити свої домівки, могили предків і переселитися в державні села, хутори та Київ. У 1831 році гостомельський маєток придбав Фелікс Березовський. Він заснував у Гостомелі низку промислових підприємств - шкіряний і цукровий заводи, винокурню з кам'яною крамницею та пивоварню. За три версти від Гостомеля на річці Рокач було село Баланівка. Городи і поля тут були удобрені й придатні для вирощування цукрового буряка. Тому селян звідси переселили, а на їхній землі почали вирощувати буряк. Селяни займалися бортництвом. Але в 1848 році всі борті були оголошені власністю поміщика. Люди отримали від останнього компенсацію - по 15 копійок. Завдяки французові де ла Флізу, лікарю з армії Наполеона, що в 1812 році потрапив у полон і оселився в Україні, ми знаємо, який вигляд мали села Романівка, Мостище та хутір Любка в середині XIX століття. Він склав у 1854-му "Медико-топографічний опис державного майна Київського округу...", де намалював і описав багато сіл і хуторів Київщини.
Відміна кріпосного права в 1861 році сприяла розвитку промисловості. У 1865-му київський купець Михайло Таранов збудував у Стоянці (нині частина Ірпеня) паровий млин. У другій половині XIX століття в Києві велось інтенсивне житлове будівництво. Потрібно було багато цегли. А на території нашого краю на невеликій глибині залягали родовища глини. Ліс давав дрова для випалювання цегли. У 1868 році польський поміщик Северин Сагатовський неподалік від села Яблунька збудував цегельню. Незабаром після цього поміщик Соколовський відкрив шкіряний завод і водяний млин на річці Буча. Поміщик Пеховський спорудив паровий млин, крупорушку та лісопилку. У 1889-му поміщик Остаф`єв відкрив цегельню в Мостищі. У приземкуватих, критих соломою або очеретом цехах заводу Сагатовського, спочатку працювало 40-50 чоловік з Чернігівської та Курської губерній. Згодом кількість робітників зросла до сотні. То було найбільше підприємство на території нашого краю. На більшості інших уже названих чисельність робітників не перевищувала 15-20 чоловік. Улітку добували глину, формували й випалювали цеглу. Взимку возили її саньми до Києва та заготовляли дрова на літній сезон. Річний випуск цегли на заводі Сагатовського становив 1-1,5 мільйона штук.
Робітники на підприємствах поділялися на постійних і сезонних. Перші, за винятком тих, хто мав власну хату, мешкали в заводських бараках з двоярусними нарами. Сезонні жили в найближчих селах і не поривали зв'язків із сільським господарством. Тривалість робочого дня становила 10-15 годин. Северин Сагатовський почав здавати в оренду земельні ділянки на території нинішнього Ірпеня. В останній чверті минулого сторіччя тут оселяються німецькі та чеські колоністи (поселенці, нові поселення тоді називали колоніями). На початок XX століття їх було вже понад 40 чоловік. Так у вершині кута, утвореного річками Ірпінь і Буча, виникло поселення, назване за ім'ям поміщика Северина Сагатовського - Северинівка.
Колоністи вели інтенсивне господарство з використанням найманої праці. Надлишки сільськогосподарської продукції продавали в Києві. Вирощували головним чином овочі, ягоди і зернові культури (за винятком пшениці). Заплавні луки створювали сприятливі умови для розвитку тваринництва. У другій половині XIX століття багато представників української інтелігенції займаються вивченням народних звичаїв і фольклору. На початку 1870-х років композитор Микола Лисенко записав у Гостомелі цикл весільних пісень, що є класичним зразком цього жанру. У 1897-му управитель маєтку поміщика Саратовського Гнат Лясковський спорудив перший будинок на території нинішньої Бучі. Але все-таки Ірпінь, Буча, Ворзель і багато інших населених пунктів завдячують своїм виникненням будівництву залізниці Київ-Ковель, її спорудження розпочалося за наполяганням військових. На випадок війни вона уможливлювала швидке перекидання військ до західного кордону. Крім того, залізниця мала прискорити економічний розвиток краю.
У квітні 1899-го було прийнято рішення про будівництво залізниці коштами держави. Влітку того ж року проведено розвідку, на підставі якої і складено проект. Пізньої осені розпочали вирубувати просіки. Весною 1900-го розпочалися роботи по всій Києво-Ковельській лінії. У березні 1902 року почався рух поїздів з перевезенням пасажирів і вантажів, 6 жовтня 1902-го Києво-Ковельська залізниця офіційно була передана в експлуатацію. У 1900 році розпочалася забудова Ворзеля. Ірпінь першими заселяли залізничники.
Київські газети в 1900-му повідомляли, що, у зв'язку зі зростанням дорожнечі життя в Києві, залізничники вирішили побудувати окрему колонію. Для цього управління Південно-Західних залізниць викупило землю у поміщика Сагатовського біля річки Ірпінь по лінії залізниці Київ-Ковель і продавало її в кредит своїм працівникам. Потім сюди приїздять київські багатії та представники київської інтелігенції.
Селище Ірпінь забудовувалося без чіткого архітектурного плану. В лісі вирубували просіки. Так виникали вулиці. Їх називали: перша лінія, друга і так далі. Старожили згадували, що на вулицях паслися корови і кози, дороги і стежки заростали бур'янами. Селища зростали. Северинівку було включено до Ірпеня під назвою вулиця Северинівська. Виникають і проблеми. Для їх розв'язання громадськість почала організовуватись у товариства благоустрою. Вони виникли в Бучі, Ірпені та Ворзелі.
30 серпня 1909 року в Ірпені було урочисто відкрито школу, а згодом і церкву. В 1910-му виникло Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва. Його мета - постановка вистав, організація літературно-музичних і танцювальних вечорів, читань, лекцій і рефератів з питань сценічного мистецтва і літератури. Спектаклі ставили і в Бучі та Ворзелі. В Ірпені було споруджено і спеціальне театральне приміщення. У 1912 році тут було побудовано і кінематограф, тобто кінотеатр, із залом для глядачів на 91 місце.
До Ірпеня приїжджали видатні українські й російські письменники Леся Українка, Панас Мирний, І.К. Карпенко-Карий, О.І. Купрін, композитор М.В. Лисенко, корифеї театру М.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.К. Заньковецька та інші. Не минули нашого краю і революційні події. Ірпінські залізничники брали участь у страйках в 1903 і 1905 роках. У Гостомелі виник соціал-демократичний гурток, учасники якого поширювали листівки із закликом до боротьби проти самодержавства. У 1905-1907 роках у поміщицькій економії в Гостомелі відбувалися страйки селян, які вимагали підвищення заробітної плати. У 1907-му поліція викрила в Ірпені конспіративну явку Української соціалдемократичної спілки. А напередодні Першої світової війни на цегельному заводі Сагатовського колишній політзасланець Микола Чистик організував соціал-демократичний гурток.
У 1912 році купець 2-ї гільдії Ш.Гіберман побудував у Гостомелі склозавод, що дало змогу багатьом жителям не шукати заробітку на стороні. Наприкінці 1913-го Київське губернське правління дозволило селянинові К.Литвиненку збудувати в Гостомелі паровий млин. Ще на зорі існування Ірпеня намітилися дві тенденції його розвитку - дачна (відпочинкова) і промислова. Між ними точилася постійна боротьба. Так, у 1913 році група власників і орендарів дач виступила проти планів жителя Ірпеня Василя Вітовського побудувати в селищі новий цегельний завод, Однак той отримав дозвіл. Але незабаром розпочалася Перша світова війна. Захоплення влади більшовиками в Петрограді ірпінська громадськість не підтримала. Незабаром розпочалась агресія більшовицької Росії проти України.
На початку лютого 1918 року Ірпінь був захоплений загонами Червоної гвардії. Але за умовами Брестського миру Москва мусила відмовитися від претензій на Україну. Хоча без бою більшовики її не віддали. В Україну рушили, як союзники Центральної Ради, австрійська та німецька армії. Попереду них рухалося українське військо, яке вело бої з більшовицькими загонами. На Київ у лютому 1918 року наступали українські січові стрільці на чолі з Євгеном Коновальцем та Гайдамацький кіш Слобідської України, який очолив Симон Петлюра..
Українське військо вступило в Бучу. Більшовики захищали залізничний міст через річку Ірпінь. Першими в атаку пішли гайдамаки. Але більшовики зупинили їх артилерійським вогнем і перейшли в контрнаступ. Та перша сотня січових стрільців багнетним ударом відкинула противника за річку. Більшовики підірвали залізничний міст. Тоді друга стрілецька сотня здійснила обхід через Романівку й ударом у лівий фланг ворога змусила його залишити і цю позицію. 1 березня 1918 року українське військо вступило в Київ.
Тривав і культурний розвиток селищ. Жителі Ірпеня та Ворзеля планували будівництво й відкриття нових кінотеатрів, а гостомельці хотіли започаткувати гімназію. Та з виведенням австро-німецьких військ з України режим гетьмана П.Скоропадського зазнав краху. Наприкінці листопада 1918-го Ірпінь і Гостомель зайняв Чорноморський кіш з військ Директорії. 14 грудня українські війська Директорії вступили до Києва. Однак знову розпочалася агресія з боку Росії. У лютому Червона Армія захопила Приірпіння. Продрозверстка, якою більшовики обклали селян, викликала велике незадоволення. У квітні 1919 року на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяли участь і жителі Гостомеля. Восени та в грудні наш край став ареною жорстоких боїв між російськими червоною та білогвардійською арміями. Перемогли перші. Однак у травні 1920-го Червона Армія відступає під натиском польських військ, що прийшли на допомогу українцям. Але в червні того ж року червоні знову захопили Приірпіння. Після поразки українського війська боротьба нашого народу за незалежну Україну не припинялася. Ще кілька років діяли українські партизанські загони. Але більшовики, поєднуючи деяке послаблення в економічній сфері та політику українізації з жорстокими репресіями, зуміли придушити збройний опір.
На початок 1920-х становище в Приірпінні, як і в усій країні, було дуже тяжке. Зарплати на харчі не вистачало. Та й виплату її затримували. Робітники виготовляли різні домашні речі для продажу та обміну на харчі. Виручало підсобне господарство. У 1922 році зарплата голови Ірпінської ради та його заступника становила 5 пудів житнього борошна на місяць, секретаря - 4, конторниці - 2,5 і сторожа - 2. У протоколі засідань вказано, що оплата можлива і грошима та іншими видами, але з розрахунку ринкової вартості борошна станом на день оплати. Гостомельська сільрада постановила брати штрафи житом. А всіх членів ради, які не приходять на засідання без поважних причин, штрафувати на 2 фунти борошна на канцелярські потреби сільради. Водночас маси дорослих людей училися читати і писати. В Ірпені та Гостомелі у перші повоєнні роки були організовані гуртки по ліквідації неписьменності. Більшовики, що встановили в країні диктатуру, вели боротьбу по ліквідації інших партій. У вересні 1923 року на дачі в Ірпені відбулася нелегальна установча конференція Російської соціал-демократичноі спілки робітничої молоді. Під кінець її роботи делегати були заарештовані загоном і згодом майже всі були знищені в сталінських концтаборах.
Для поліпшення постачання населення необхідними товарами й боротьби із спекулятивними ринковими цінами організовувалися кооперативні споживчі товариства. Відновлюють роботу Бучанський цегельний завод, в Ірпені - каніфольний, у Бучі - хімічне підприємство, у Гостомелі - скляний і крохмальний заводи. Гостомельське споживче товариство протягом 1924-1925-х виросло в одне з найбільших і найміцніших товариств Київської округи.
Спроби колективізації сільського господарства в двадцяті роки були невдалими. Так, у серпні 1922-го на землях Красовського, Чекмарьова і церкви була організована Гостомельська хліборобська артіль "Братерська допомога". Але вона фактично не існувала і була ліквідована в жовтні 1923 року Київською окружною комісією по обстеженню сільськгоспколективів округи. Голова Гостомельського райкомнезаму І.Осадчий у 1924-му відзначив: "До колективізації населення ставиться байдуже". У 1930 році в Гостомелі було створено колгосп. Колгоспна система була своєрідною формою масового вилучення зерна. Для цього була вигадана дворазова оплата праці в колгоспах на вироблену кількість продуктів: аванс і повний розрахунок наприкінці року. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату. Але розрахунки затримували цілком свідомо, оскільки була відповідна постанова уряду, яка забороняла видавати зерно на трудодні в колгоспах, які не виконали державного плану. Хліб забирали з домівок селян. Розпочався голодомор. Згідно з дослідженнями києвознавця Сергія Вакулишина, у населених пунктах Київської приміської смуги втрати людності сягли більше 40 відсотків. Очевидно, методи, якими проводилася колективізація, спонукали ірпінців добитися зміни статусу Ірпеня із сільського на робітниче селище. Це врятувало його від колективізації, але загальне погіршення життя в країні позначилось і на ньому. Так, на засіданні президії Ірпінської ради 18 серпня 1933 року керівники установ, представники профорганізацій, школи, аптеки та інших організацій скаржилися, що їхнім працівникам протягом місяця не видавали хліб. Тоді ж голова Ірпінськоі ради Ю.Кравчук зазначив, що постачання будівельників школи хлібом й іншими продуктами вкрай погане, внаслідок чого робітники залишають будівництво.
Статистично-економічний довідник 1932 року подає таку кількість населення: Буча - 1082 чоловіка, Ворзель - 1494, Ірпінь - 3318. Протягом 1933-го у Бучі народилося 20 осіб, а померло 55. У Ворзелі ці показники були відповідно 19 і 361, а в Ірпені - 41 і 102. Таке переважання смертності над народжуваністю свідчить, що далеко не всі ті люди померли своєю природною смертю. Точну кількість тих, хто загинув від голоду в 1933 році, встановити важко. Адже ті, хто залишив своє рідне село і помер в іншому місці, не реєструвалися. Багато дітей осталися сиротами. Тому Київська міськрада в 1933-му відрядила до Ворзеля дитячого лікаря М.Городецького із завданням організувати дитячий будинок. Він це зробив, і через два роки там уже виховувалося 350 дітей. Ще в 1929-му при торфопідприємстві відкрито фабрично-заводську школу з підготовки спеціалістів для торфяноі промисловості, у приміщення якої в 1932 році переведено Київський торфяний технікум. З цього часу з'явилася тенденція розвитку Ірпеня як навчального містечка, а торфяний технікум нині виріс в Академію державної податкової служби України. У 1930 році розпочато будівництво навчальних майстерень школи Укрторфоб'єднання. Так було започатковано створення заводу "Ірпіньмаш".
1932-го біля станції Біличі почали оселятися сім'ї, які виселили з хутора Берковець у зв'язку із спорудженням там танкового полігона. Нове село спочатку називалося Новий Берковець, а в 1941-му його перейменували в селище імені Коцюбинського на честь класика української літератури (з 1965 року - селище Коцюбинське). У середині 30-х продовольче становище в країні дещо поліпшується. Багато людей, особливо киян, приїжджало відпочивати в Ірпінь. У клубі виступали київські актори, ставили "Наталку Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" й інші українські п'єси. Під музику демонструвалися німі кінофільми. Хлопчаки носили воду для охолодження двигуна. За це кіномеханік дозволяв їм дивитися кіно безкоштовно. На колишній дачі київського підприємця і громадського діяча І.Чоколова відкрили Будинок творчості письменників. Відтепер Ірпінь набуває слави українського Парнасу. Біля Будинку творчості була розташована станція прокату човнів. На пляжі у вихідні дні грав один оркестр, а інший - у міському парку. На пляжі можна було купити морозиво і лимонад.
Проводилася атеїстична кампанія, у ході якої зруйнували костьол. У 1937-му позакривали церкви. Того ж року був репресований священик ірпінської церкви П.Трещоткін. Його звинуватили в контрреволюційній пропаганді серед віруючих. У православній церкві почали виготовляти гумових чортиків. Масові репресії в СРСР здійснювалися за певною системою. Населення було поділене на категорії, частина яких підлягала ліквідації. Це - колишні дворяни, поміщики, буржуї, царські чиновники, офіцери, їхні діти, колишні члени всіх партій, окрім комуністичної, духовенство, куркулі та підкуркульники, учасники всіх антикомуністичних повстань, хоча вони і були амністовані, та колишні представники опозиційних течій усередині ВКП(б).
Звичайно, траплялися й винятки, але в цілому представники цих соціальних груп перебували під наглядом і знищувалися незалежно від їхньої діяльності та політичних поглядів, їх соціальне походження вважалося цілком достатньою підставою для цього. А селян винищували мільйонами. У списку реабілітованих громадян Ірпінської зони, складеному обласною редакційною колегією з підготовки матеріалів до книги "Реабілітовані історією. Київська область", названо 219 імен. Але комісія зазначає, що він не повний. Ірпінські старожили називають різну кількість репресованих. Дехто говорить, що їх було 500 чоловік. У 1937 році в Будинку творчості письменників у Ірпені було заарештовано поетесу Юлію Пастушенко (літературний псевдонім - Мирослава Сопілка). Вона народилася і виросла в Західній Україні, де переслідувалася за зв'язки з революційним підпіллям. Тому письменниця з чоловіком і двома дітьми переселилась у Східну Україну. Мирославу Сопілку та її чоловіка Михайла Пастушенка звинуватили у шпигунстві на користь польської розвідки. Подружжя відкинуло ці звинувачення, але обох їх розстріляли. Доля двох малих дітей Мирослави Сопілки і Михайла Пастушенка невідома. При масових репресіях, звичайно ж, були і зловживання владою, і зведення особистих рахунків. Отже, країна наближалася до нового випробування - найжахливішої війни XX століття.
инфа взята с сайтя города Ирпень: http://www.irpin.in.ua
понедельник, 23 февраля 2009 г.
Это кино я уже смотрел
глотаю седьмую таблетку вечернего.
чтобы уснуть и забыться.потому что истерика без повода.
злость без повода.
слезы без повода.
ненавижу себя за это.
мне пусто.
я сижу и ничего не хочу.
только бы быстрей прошел этот чертов вечер.
я не знаю почему он стал таким плохим.
в какой-то момент меня заполнила ненависть ко всему,что вокруг.
потом прослушивание сопливых песен привело к слезам.
непонятно что.
выключите.пожалуйста.
энтер энтер много раз энтер.
воскресенье, 22 февраля 2009 г.
Sailor Jupiter
Cейлор Юпитер (Sailor Jupiter)Имя: Кино Макото (в переводе означает "Лесная Правда")
День рождения: 5 декабря
Астрологический знак: Стрелец
Группа крови: 0
Рост: 1м 68см
Любимый цвет: розовый, зелёный
Хобби: охота за покупками по выгодным ценам (на распродажах и т.п.)
Любимая еда: вишневый пирог
Наименее любимая еда: нет
Любимый школьный предмет: домашнее хозяйство
Самый нелюбимый школьный предмет: физика
Проблемы с: самолетами
Хорошо получается: готовить еду
Мечта: стать хорошей женой, иметь собственный ресторан
Любимый камень: изумруд
Макото живет одна. Её родители погибли в авиакатастрофе, именно поэтому она болезненно относится к самолётам. Учится Макото в школе Дзюбан, вместе с Усаги и Ами. Хотя и держится всё время обособленно. Макото высокая и сильная девушка, она владеет каратэ и всегда защищает слабых. Однако многие её считают жестокой и боятся. Нужно ли говорить, что до того, как стать воином в матроске, без друзей и родителей Макото была безумно одинока? Вообще одиноки были все девочки, пока не стали лучшими подругами. А Макото нуждалась в близких людях более всех.
Макото - красивая девушка. Но её проблема в том, что она влюбляется во всех красивых юношей. Как сама объясняет - у очередного возлюбленного то глаза, то волосы похожи на её первую любовь. Макото очень хозяйственная девушка, прекрасно готовит и убирается. Хорошо катается на коньках. Она мечтает найти человека, с которым сможет прожить всю жизнь и больше не быть одинокой. Она всё время ищет одного-единственного, но часто путает его с другими. Макото любит платья и украшения, но став воином отказывается от этого. В душе она очень нежная и ранимая, но боится разочарования и прячет свои чувства ото всех.
Макото перевоплощается в воина грома Sailor Jupiter. Её оружие "Дух грома". Однако и без оружия она может сразить демона. Даже когда она не знала, что является воином, бросалась на защиту слабых. Рядом с Сейлор Юпитером можно быть уверенным, что находишься под надёжной защитой. Она уверена в своих силах и никогда не отступит ни перед каким врагом. Сейлор Юпитер ни за что не позволит обидеть дорогого ей человека. Она закрывает Сейлор Мун своим телом от ударов врага. Бросается на демонов, издевающихся над воинами.
Сейлор Юпитер олицетворяет силу природы и великого древа эволюции. Она не боится погибнуть в бою и стойко переносит любые раны. Её силе духа можно сопоставить её физическую силу. Сейлор Юпитер несокрушима. Даже умирая она не думает о себе, а просит воинов до конца защищать принцессу. Если бы можно было отдать жизнь за подруг не один
День рождения: 5 декабря
Астрологический знак: Стрелец
Группа крови: 0
Рост: 1м 68см
Любимый цвет: розовый, зелёный
Хобби: охота за покупками по выгодным ценам (на распродажах и т.п.)
Любимая еда: вишневый пирог
Наименее любимая еда: нет
Любимый школьный предмет: домашнее хозяйство
Самый нелюбимый школьный предмет: физика
Проблемы с: самолетами
Хорошо получается: готовить еду
Мечта: стать хорошей женой, иметь собственный ресторан
Любимый камень: изумруд
Макото живет одна. Её родители погибли в авиакатастрофе, именно поэтому она болезненно относится к самолётам. Учится Макото в школе Дзюбан, вместе с Усаги и Ами. Хотя и держится всё время обособленно. Макото высокая и сильная девушка, она владеет каратэ и всегда защищает слабых. Однако многие её считают жестокой и боятся. Нужно ли говорить, что до того, как стать воином в матроске, без друзей и родителей Макото была безумно одинока? Вообще одиноки были все девочки, пока не стали лучшими подругами. А Макото нуждалась в близких людях более всех.
Макото - красивая девушка. Но её проблема в том, что она влюбляется во всех красивых юношей. Как сама объясняет - у очередного возлюбленного то глаза, то волосы похожи на её первую любовь. Макото очень хозяйственная девушка, прекрасно готовит и убирается. Хорошо катается на коньках. Она мечтает найти человека, с которым сможет прожить всю жизнь и больше не быть одинокой. Она всё время ищет одного-единственного, но часто путает его с другими. Макото любит платья и украшения, но став воином отказывается от этого. В душе она очень нежная и ранимая, но боится разочарования и прячет свои чувства ото всех.
Макото перевоплощается в воина грома Sailor Jupiter. Её оружие "Дух грома". Однако и без оружия она может сразить демона. Даже когда она не знала, что является воином, бросалась на защиту слабых. Рядом с Сейлор Юпитером можно быть уверенным, что находишься под надёжной защитой. Она уверена в своих силах и никогда не отступит ни перед каким врагом. Сейлор Юпитер ни за что не позволит обидеть дорогого ей человека. Она закрывает Сейлор Мун своим телом от ударов врага. Бросается на демонов, издевающихся над воинами.
Сейлор Юпитер олицетворяет силу природы и великого древа эволюции. Она не боится погибнуть в бою и стойко переносит любые раны. Её силе духа можно сопоставить её физическую силу. Сейлор Юпитер несокрушима. Даже умирая она не думает о себе, а просит воинов до конца защищать принцессу. Если бы можно было отдать жизнь за подруг не один
суббота, 21 февраля 2009 г.
Про аниме..
Большинство людей в нашей стране голосуют за Пупса и его Мишку, поэтому нечего удивляться, когда они думают, что аниме разрушает их мозг и ничего кроме голых девочек там нет. Люди доверчивы до безобразия, поэтому им можно втюхать все что угодно. Но меня доводит до белого каления некоторые вещи.
Давным-давно на "Закрытом показе" Гордон обсуждал "Призрака в доспехах". Не будем гворить, зачем он это делал. Важно то, что на передачу позвали людей, которые в этом разбираються.
Задача:
Вы - дядя или тетя, которые всю свою жизнь посвятили японской анимации. Вы редактор журнала об аниме или написали книгу о том же самом. К вам прислушиваеться очень много людей, а щас вы в телике, значит вас слушают те, кто до этого вообще не подозревал о вашем существовании и вашей задачей являеться донести до народа, что японская анимация это как кино, только нарисованное.
Как выполнили:
Что, блин, сделали эти двое. Они взяли и распугали весь народ. Писатель признался, что после просмотра этого фильма он решил, что мир говно, люди ужасны и ему срочно нужно копить на резиновую женщину. Еще мог бы сказать, что благодаря этим мультикам у него не встает ни на кого, кроме маленьких девочек, а питаеться он исключительно кровью ягнят.
Второй пришел в розовой майке, мямлил несусветную чушь и говорил на птичьем языке, так что даже подростки в зале нос морщили. Это только меня от фразы "Послыает меседж миру" выворачивает? Что, великого и могучего не хватает? И так далее, список можно продолжать до бесконечности.
Вы щас спросите причем все это. А при том. На них лежала большая ответственность, хотя до них это, наверное, не дошло. Медведик с Пупсом не зря каждый день по телеку мучаються. Им пишут тексты, их одевают строго по правилам. И чтобы не дай бог, что не так, там же всех расстреляют. Все это для того, чтобы они выглядели ответственными и надежными. Поверьте, наш президент и премьер нам врут. Врут специально, даже еслим им это не нравиться, потому что так надо. Эти двое выглядели душевно больными и не разрушили стереотип. Так что не надо Купера и Иванова оправдывать тем, что они говорили правду. Когда на вас лежит ответственность за принесунство в нашу страну культуры японской анимации, надо мозгом думать, а не меседжы миру посылать. Надо объяснить нашим поклоняющимся ящику людям, что аниме это не опасно и даже хорошо. А не демонстрировать свою отмороженнность.
А вы говорите, Федоткин дурак. Дима отлично понимает как и что нужно продавать. И он там один адекватный был.
Давным-давно на "Закрытом показе" Гордон обсуждал "Призрака в доспехах". Не будем гворить, зачем он это делал. Важно то, что на передачу позвали людей, которые в этом разбираються.
Задача:
Вы - дядя или тетя, которые всю свою жизнь посвятили японской анимации. Вы редактор журнала об аниме или написали книгу о том же самом. К вам прислушиваеться очень много людей, а щас вы в телике, значит вас слушают те, кто до этого вообще не подозревал о вашем существовании и вашей задачей являеться донести до народа, что японская анимация это как кино, только нарисованное.
Как выполнили:
Что, блин, сделали эти двое. Они взяли и распугали весь народ. Писатель признался, что после просмотра этого фильма он решил, что мир говно, люди ужасны и ему срочно нужно копить на резиновую женщину. Еще мог бы сказать, что благодаря этим мультикам у него не встает ни на кого, кроме маленьких девочек, а питаеться он исключительно кровью ягнят.
Второй пришел в розовой майке, мямлил несусветную чушь и говорил на птичьем языке, так что даже подростки в зале нос морщили. Это только меня от фразы "Послыает меседж миру" выворачивает? Что, великого и могучего не хватает? И так далее, список можно продолжать до бесконечности.
Вы щас спросите причем все это. А при том. На них лежала большая ответственность, хотя до них это, наверное, не дошло. Медведик с Пупсом не зря каждый день по телеку мучаються. Им пишут тексты, их одевают строго по правилам. И чтобы не дай бог, что не так, там же всех расстреляют. Все это для того, чтобы они выглядели ответственными и надежными. Поверьте, наш президент и премьер нам врут. Врут специально, даже еслим им это не нравиться, потому что так надо. Эти двое выглядели душевно больными и не разрушили стереотип. Так что не надо Купера и Иванова оправдывать тем, что они говорили правду. Когда на вас лежит ответственность за принесунство в нашу страну культуры японской анимации, надо мозгом думать, а не меседжы миру посылать. Надо объяснить нашим поклоняющимся ящику людям, что аниме это не опасно и даже хорошо. А не демонстрировать свою отмороженнность.
А вы говорите, Федоткин дурак. Дима отлично понимает как и что нужно продавать. И он там один адекватный был.
пятница, 20 февраля 2009 г.
неудавшийся ужин
как всегда, в спешке натворила дел.
В результате - кортошка недожарена и вообще несолёна, овощи - наоборот пересолены. Хоть мясо ничего получилось - и то счастье.
Планы посидеть с Лю поужинать, попить вина, посмотреть какое-нить романтичное кино нарушило то, что он ушёл "к пасанам" продолжить планировать великую победу над ремонтом, разрабатывать стратегию и тактику закупки стройматериалов, и проч, и проч...
И вот зачем только психанула.
Результат один - он всё равно ушёл... только и я голосила потом расстраивалась, и у него, поди, настроение не сахар...
Почему-то хочется вытворить какую-нибудь гадость... чтоб больно было, чтоб изнутри боль наржу перетащить...
Какое счастье, что у меня есть Маша... Иначе, кто знает, может бы меня по моей глупости уже и не было бы в этом мире...
В результате - кортошка недожарена и вообще несолёна, овощи - наоборот пересолены. Хоть мясо ничего получилось - и то счастье.
Планы посидеть с Лю поужинать, попить вина, посмотреть какое-нить романтичное кино нарушило то, что он ушёл "к пасанам" продолжить планировать великую победу над ремонтом, разрабатывать стратегию и тактику закупки стройматериалов, и проч, и проч...
И вот зачем только психанула.
Результат один - он всё равно ушёл... только и я голосила потом расстраивалась, и у него, поди, настроение не сахар...
Почему-то хочется вытворить какую-нибудь гадость... чтоб больно было, чтоб изнутри боль наржу перетащить...
Какое счастье, что у меня есть Маша... Иначе, кто знает, может бы меня по моей глупости уже и не было бы в этом мире...
четверг, 19 февраля 2009 г.
Как если бы в кино
.И жили они долго и счастливо, и застрелились в один день.
Если фильмы всеми нами любимые, созданы по образу и подобию жизни нашей насущной, то уж наверняка эта наша насущность может быть такой, как нам того хочется.
А хочется.
- Естественно быть фрилансером самых модных журналов, как Сара Джессика Паркер в "Секс и город". Вот так просто писать, что хочется, да еще и дом из туфлей построить.
- Продаваться, продаваться, а потом встретить своего Ричарда Гира, как Джулия Робертс в "Красотка". Кто из нас не хотел быть проституткой, ради такого поворота событий! Но, только, чур, понарошку. И чтобы ограничивалось это всё лишь ботфортами и мини-юбкой с париком.
- Швырануть валенками, как Румянцева в "Девчата". А потом попрыгать на кроватях соседок, сожрать все чужое варенье и влюбить в себя первого парня на передовой, рассказывая ему о видах приготовлении картошки. Пусть знает, какой кладезь ему достался.
- Встретить Новый год со своим алкоголиком из Москвы, как Барбара Брыльска в "Ирония судьбы или с легким паром". Заливное, мандарины и березовый веник в придачу. А потом взять да и сразу пожениться, не дожидаясь "Продолжения" и не пропуская лишних 20 лет.
- Поступить в Гарвард на юрфак, как Риз Уизерспун в "Блондинка в законе". Защищать права собак, королевский китель, да хоть выхухолей. Главное защищать, но при условии наличия своего надежного друга и проверенного мастера маникюра в одном лице.
- Хранить в духовке арсенал оружия, как Анджелина Джонни в "Мистер и миссис Смит". Разгромить к черту кухню (все равно всю еду привозит ресторан на деньги спецслужб) и заняться сексом на ошметках бургеров, кефира и использованных гильз после перестрелки.
- Похлопать ресницами, как Мерлин Монро в "Джазе только девушки". Да так наивно и правдоподобно, будто и мужики в юбках - действительно леди. Вот именно с того момента и зарождалась первая дружба между женщиной и полумужчиной, что уже сейчас является атрибутом номер один в свете.
- Показать свой зад крупным планом, как Рене Зильверег в "Бриджит Джонс".И чтобы этим задом потом восхищалась вся страна. По ходу фильма закрутить шашни со своим шефом, прилюдно послать его, сделать головокружительную карьеру на телевидении и влюбить в себя даже лесбиянку. Обозвать заносчивых тори заносчивыми тори (выбор партии по вкусу). И умудриться всполошить весь дипкорпус бороться за твои права в международном скандале. А еще накормить друзей синим супом, еще и подарки да это получить. Короче быть стопроцентной Бриджит и плевать на все! И да простят о великие сценаристы и прочие знатоки за перестановку событий, но нам так хочется!
- Придумывать сказки, которые сбываются, как девочка (кстати, как ее зовут?) из "Сказки на ночь". Хватило бы всего одной сказки, всего одной ночи, и всего одного желания, ага. Просто жуть как хочется попасть под дождь из жвачек.
- Отхватить батничек, как Лия Ахиджакова в "Служебном романе". И сапоги еще в придачу. А потом заставить выщипать брови свою начальницу (так, на всякий мчсовский, вдруг уволить решит или еще чего задумает). Зато чужие любовные письма этой, в жутких розочках, мы читать категорически отказываемся. Все равно их уже в ЖЖ выложили.
- Спасти мир, как Мила Йовович в "Пятый элемент". Исключительно из-за облобызаний с Брюсом нашим всемогущим Уиллисом. Весна грядет да пооблобызаться уж больно приперло.
- "Завтрак у Тиффани". Весна наступит, пооблобызаемся как следует, а там курорты, сбор урожая, авось и колечко лишнее пригодится. Посему просто Тиффани. Целиком и в 2 карата.
- Выпить шесть стаканчиков чая, как Савинова в "Приходите завтра". Поспорили мы тут с отделом красоты, здоровья и мочевого пузыря. Так что, милочка, заварите нам пожалуйста миску (бочку, ванну, тазик) чаю да о пробках городских известите.
- Взять в аренду раздражающее свойство Моники (и всех мам) и, наконец, убраться в квартире (и кота найти, а то что-то не видно его последнее время). Добавить песни Фиби про вонючие туфли. Приправить 35% дисконтной карточкой Ralf Lauren Рейчел. Коктейль "Друзья" готов. Употреблять в неограниченных количествах. Побочных эффектов нет.
- Вырастить грудь, просто, как Дженифер Энистон в "Брюс Всемогущий". Назло биологии.
- Расчесать волосы, как Русалочка. Хотя бы потому, что Русалочкой бредят даже геи. Посему плавник вместо ног можно стерпеть (это ж какая экономия на колготках!). Сюда же относится принцесса Лея - Кэрри Фишер в "Звездные войны" - ну возбуждают мужиков бублики вместо ушей, а украинских мужиков вдвойне. И последняя - Наталья Гусева в "Гостья из будущего". Алиса Селезнева со своим мелофоном уже в 12 лет влюбила всех мальчишек страны. А уж нам в свои . подобатнадцать лет вообще не слабо. Только вот мелофон осталось раздобыть.
- Узнать секретный крэм от морщин, как Вера Алентова в "Москва слезам не верит". А там и доча взрослая, и Гоша муж кран всегда починит да пледом накроет, когда сквозняк. Нам нужен крем.
- И, наконец, отобрать чечевицу от гречки, как Золушка, и поехать на бал выходить замуж за прынца (на тыкву с крысами, так и быть, не будем жаловаться страховой компании). Важно только узнать, на какой ступеньке туфлю забыть, чтобы не сперли ненароком. А то потом оплачивай просроченную аренду, кредит по векселям за чешский хрусталь доброй тете фее. Но главное - прынцы существуют. Доказано британской королевой
среда, 18 февраля 2009 г.
Обзор событий
СпрОсите меня, что я делала все это время, что забросила свой журнал? Ну, про то, как я выбивала ковер и клеила вручную паркет, вам, наверное, читать будет не интересно. Хотя для меня, безусловно, именно это является самым большим подвигом за последнее время. (Для меня все, что нужно делать руками - подвиг).
А еще я делала кино. Всяко разно. Сначала Миха установил мне программу для монтажа и я смонтировала наконец клип про парашюты. Материал лежал у меня два года. Вот свершилось. Будет и еще.
Потом мы снимали Мишино кино. Я там бегала девочкой на подхвате. Хлопушкой. Вся группа надо мной постебывалась... И только Миша, по ходу, догадывался, что все не так просто. А я тихонечко наблюдала и впитывала каждое слово, каждое движение...
И пока полученный опыт не стерся из головы, я по свежим следам сняла свой первый фильм в качестве режиссера. Сегодня был дебютный показ. Меня трясло, как в лихорадке. Пока народ смотрел, думала: "Какое счастье, что фильмы смотрят в темноте. Не видно, как меня колбасит". В зале не было ни одного хотя бы знакомого человека, не приходилось даже надеяться, что кто-то смягчит критику. Затаив дыхание, я следила за реакцией зала. На экране Вика и Кри. Зал ржет. Ура! Ура! Значит, не только мне смешно. Сработало! Ближе к концу никто не смеется. Та же самая сцена, но Миша и Таня играют так, что комедия превращается в драму...
К моему полному удивлению фильм приняли очень тепло. И главное, мою идею поняли! Мне не пришлось рассказывать, о чем кино и что я, собственно, хотела всем этим сказать. А если фильм нашел своего зрителя, значит, он удался.
Зачем я все это пишу? Ну конечно, чтобы похвастаться.))) Ну а чем еще хвастаться, не новыми шмотками же. А еще, чтобы выдохнуть наконец. Поставить здесь точку и взяться за новый сценарий.
СпрОсите, где видео? А кина не будет, пока мы с Саней не сделаем новую версию моего сайта. Она обещает, что там можно будет выкладывать фильмы. А пока всех желающих жду к себе в частном порядке.
А еще я делала кино. Всяко разно. Сначала Миха установил мне программу для монтажа и я смонтировала наконец клип про парашюты. Материал лежал у меня два года. Вот свершилось. Будет и еще.
Потом мы снимали Мишино кино. Я там бегала девочкой на подхвате. Хлопушкой. Вся группа надо мной постебывалась... И только Миша, по ходу, догадывался, что все не так просто. А я тихонечко наблюдала и впитывала каждое слово, каждое движение...
И пока полученный опыт не стерся из головы, я по свежим следам сняла свой первый фильм в качестве режиссера. Сегодня был дебютный показ. Меня трясло, как в лихорадке. Пока народ смотрел, думала: "Какое счастье, что фильмы смотрят в темноте. Не видно, как меня колбасит". В зале не было ни одного хотя бы знакомого человека, не приходилось даже надеяться, что кто-то смягчит критику. Затаив дыхание, я следила за реакцией зала. На экране Вика и Кри. Зал ржет. Ура! Ура! Значит, не только мне смешно. Сработало! Ближе к концу никто не смеется. Та же самая сцена, но Миша и Таня играют так, что комедия превращается в драму...
К моему полному удивлению фильм приняли очень тепло. И главное, мою идею поняли! Мне не пришлось рассказывать, о чем кино и что я, собственно, хотела всем этим сказать. А если фильм нашел своего зрителя, значит, он удался.
Зачем я все это пишу? Ну конечно, чтобы похвастаться.))) Ну а чем еще хвастаться, не новыми шмотками же. А еще, чтобы выдохнуть наконец. Поставить здесь точку и взяться за новый сценарий.
СпрОсите, где видео? А кина не будет, пока мы с Саней не сделаем новую версию моего сайта. Она обещает, что там можно будет выкладывать фильмы. А пока всех желающих жду к себе в частном порядке.
вторник, 17 февраля 2009 г.
Если жить с тобою дружно, то в кино ходить не нужно..
Ах ты моя душечка, душечка подушечка!
На тебя щекой ложусь, за тебя рукой держусь,
Если жить с тобою дружно, то в кино ходить не нужно..
Сергей Михалков
На тебя щекой ложусь, за тебя рукой держусь,
Если жить с тобою дружно, то в кино ходить не нужно..
Сергей Михалков
понедельник, 16 февраля 2009 г.
Про погоду и жизнь
Сегодня девочки ходили в кино.
И пытались попасть в музей, но благодаря врожденному кретинизму одной из них, которая шифруется при помощи очков, и девичьей памяти другой, в музей они не попали, зато исходили всю Большую Дмитровку, промочив каждая по паре замшевых сапог.
А еще девочка, которая я, скоро прощается с текущим местом работы. Посему она ездит по собеседованиям и ведет абсолютно дурную и безалаберную жизнь.
Имхо, дура эта девочка. Тяжело ей будет.
А личная жизнь - это такой геморрой. Может ну ее нафиг?
Стакан воды я себе сама налью, а когда буду уже не в состоянии - просто умру.
Потому что самое дурацкое для взрослого человека - быть обузой.
Я все сказал.
И пытались попасть в музей, но благодаря врожденному кретинизму одной из них, которая шифруется при помощи очков, и девичьей памяти другой, в музей они не попали, зато исходили всю Большую Дмитровку, промочив каждая по паре замшевых сапог.
А еще девочка, которая я, скоро прощается с текущим местом работы. Посему она ездит по собеседованиям и ведет абсолютно дурную и безалаберную жизнь.
Имхо, дура эта девочка. Тяжело ей будет.
А личная жизнь - это такой геморрой. Может ну ее нафиг?
Стакан воды я себе сама налью, а когда буду уже не в состоянии - просто умру.
Потому что самое дурацкое для взрослого человека - быть обузой.
Я все сказал.
воскресенье, 15 февраля 2009 г.
посмотреть вместе его любимый фильм, хотя тебе это кино
Любовь это.......
Привет. Я страничка любви.
Раз ты здесь, значит
кто-то хочет чтобы у тебя всегда было все хорошо.
Этот человек искренне желает
тебе радости и счастья.
Любовь это - спать
обнявшись, даже если на кровати полно места
Любовь это когда
люди вокруг говорят как ты изменился и тебе самому кажется, что
ты словно расправил крылья
Любовь это -
посмотреть вместе его любимый фильм, хотя тебе это кино
совершенно не нравится
Любовь это -
радоваться встрече, даже когда ждешь на морозе 20 минут
Любовь это -
придумывать имена для будущих детей
Любовь это - лежать
летом на солнечной полянке, болтать ни о чем и получать огромное
удовольствие
Любовь это - не
обращать внимания, на то что говорят люди вокруг
Любовь это - дарить
друг другу мягкие игрушки
Любовь это -
постараться не ревновать к прошлому, хотя порой это очень трудно
Любовь это уметь
видеть в ней маленькую девочку, хотя ей уже 30
Любовь это - когда
ей плохо, прижать ее близко к себе и дать почувствовать уют и
заботу
Любовь это -
говорить откровенно на любые темы и не бояться быть не понятым
Любовь это - в
ссоре стараться пойти на встречу друг другу, даже если каждый
считает, что прав
Любовь это -
заметить в случайном разговоре, что она любит, а потом сюрпризом
это подарить
Любовь это - когда
вы обнимаетесь, ощутить что мир остановился, а вокруг
спокойствие и умиротворение
Любовь это -
сходить с ним поликлинику, когда он один боится, даже если он не
говорит о страхе вслух
Любовь это -
приготовить ему утром бутерброды, даже если раньше никогда этого
не делала и ужасно лень
Любовь это - быть
очень разными и в тоже время очень похожими
суббота, 14 февраля 2009 г.
Мартовская не-сказочка
В вагоне нестерпимо благоухала селедка. То ли сама по себе была порченая, то ли от страха, что попала в такие руки. Руки были мясисты и грязны, их обладательница была похожа на откормившуюся на ивасыках-телесыках Бабу Ягу. Люська брезгливо ёрзала, опасаясь, как бы селедка не пометила ей коленки, обеими руками прижимая к груди увеситый томище, аккуратно упакованный в пакет.
Ехать надо было еще долго, Нина, сестра-студентка, ждала ее на Университетской. Её и Книгу. Толстенный том внушал невольное уважение, Люська дома с трудом стащила его с самой верхней полки, где тот скрывался, скорее всего от ее шаловливых ручонок и любопытных глаз.Обложка была приятно-шершавой, цвета темной зелени, какая бывает в густой лесной чаще, далеко от солнечных лучей. Слова золотистой вязью на корочке таили в себе загадку: "Страпарола. Приятные ночи." Ну, про ночи было более или менее понятно - могли быть и приятными, как свалишься, набегавшись за день, да после маминого яблочного пирога с молоком, а завтра суббота и в школу не надо. А вот что за штука такая эта самая страпарола, неясно. Видать, страшный зверь, раз папа книжку под потолком спрятал.
Люсьен (так ее звала сестра, видимо заимствовавшая имечко из книжек, которые читала пачками для своей учебы) перевела дух, когда бабулька и ее рыбная авоська покинули вагон, вдвинулась поглубже в скамейку, чтобы не мешали, и осторожно сунула нос в книгу. Литературные памятники. Сразу представилось тихое кладбище, ряды камней, а на них - "Жюль Верн.Дети капитана Гранта", "А.Дюма. Три мушкетера" - и еще множество надписей, такими же буквами, как на корешках любимых книг... Люська вздохнула и решительно пролистнула несколько страниц. Глаза выхватили стихотворные строчки, выделявшиеся на фоне основного текста. Это явно была загадка, слова были обычными, но смысл терялся - какое-то перо, ныряющее в чернильницу, глупости всякие рифмованные, мы бы на лит-ре лучше сложили. Перелистнула ближе к концу книги. Вчиталась. Понятнее не стало. История про мельника, он красит бочку внутри, бочка большая, работы много, за процессом следит мельникова жена, а еще какой-то дядька, как сказано, пристроил дамочку на бочке и охаживает. Ходит, наверное, вокруг этой бочки, а мельник внутри, а жена им на бочку посажена, чтоб сверху видно было лучше. Ну и что? Все равно непонятно.
И зачем Нинке эта глупая книжка?.. Да еще так хихикала в телефоне, когда просила привезти да побыстрее, говорит, чтоб на семинар успеть. Семинар - это мы знаем, будут с профессором спорить, рассказывать, кто что прочитал и зачем это написано. Так и я бы училась, интереснее, чем в нашей школе, где Васса Степановна, Васька просто, заставляет одно и то же талдычить - образ Дубровского, образ медведя... а какой там образ?
Люська вздохнула и тут же чихнула - в носу защекотало ароматом чего-то похожего на свежий огурец, арбуз, лимон и цветочки одновременно. Тихонько повела носом в сторону и ахнула - над ней покачивался золотистый локон, выбившись из-под шляпки. Да еще видны были губы, блестящие, но не крашеные, и нос - как будто живший самостоятельно, отдельно от лица - ноздри подрагивали. Как у коня. Видно, селедка еще витала в воздухе, решила Люся и опустила глаза. Вместо чиьх-то неряшливых брюк возле ее коленок теперь расположился чемодан на колесиках, с ручкой, такой, как в кино показывают. Странно, такой багаж обычно в метро не встретишь... не успела она размечтаться, в каких заморских краях он побывал, дама начала пробираться к выходу. Исчез за частоколом чужих ног чемодан, растворился шлейф духов... и тут Люська заметила на коленях сумочку из чего-то, похожего на бархат или мех. Открыла рот, а как позвать свою ускользнувшую соседку по общественному транспорту?.. Женщина или девушка, как обычно говорят взрослые, язык не поворачивается. Гражданка - да какая из нее гражданка? дама? разве дамы в метро бывают?.. и Люсьен ринулась к выходу под "Осторожно, двери закрываются!", вовсю работая локтями и цепко прижав книгу и сумку к груди.
Заметив на эскалаторе знакомую шляпу, наша спасательница сумочек помчалась за ней, лавируя среди москвичей и гостей столицы. И уже в круговороте дверей наружу из последних сил пискнула "Мадам!" и закашлялась. Дама обернулась и подхватила падающую на нее Люсю, которую толкнул какой-то хамовитый тип, вытащила из напиравшей толпы в сторонку и усадила на чемоданище.
- Что случилось, девочка?
- Сумка... ваша... - Люсьен переводила дух, жестами показывая то на книгу, то на багаж, на котором сидела. И смутилась окончательно. Хозяйка сумочки пожала плечами, взяла настойчиво предлагаемую ей книгу и раскрыла на первом попавшемся месте. И через пару секунд глянула на обложку, тут же разразившись таким хохотом, что уронила шляпку на Люську, присела рядом и смеялась, пытаясь унять слезы.
Конечно, вдоволь навеселившись, они разобрались и с сумочкой, и с книгой, которая, как объяснила Люсе Марта (очень даже сказочное имя у дамы оказалось) вполне понятная, но только для взрослых, а не для пятнадцатилетних девочек. У них, у взрослых, свои сказочки, смысл их понимаешь со временем, а спешить лучше не надо. Люся оправдывалась, что книжку-то сестре везет, на семинаре очень нужна, а Марта еще выспрашивала и про Нину, и про ее филологический, сказала, что сама недавно его закончила и книг разных у нее полная квартира. И Люся, замирая от собственной смелости и наглости, напросилась на "книжек почитать", и даже получила согласие и листочек с телефоном и адресом, и почему-то жутко смущаясь, просила прощения, что спешит обратно в метро, а потом позвонит, обязательно, непременно, этим же вечером... И Марта смотрела, как она бегом торопится к входу в подземелье, бегом, высоко вскидывая колени, как резвый жеребенок. Смешная девчонка с книгой.
С книгой, которая старше ее на несколько сотен лет...
Ехать надо было еще долго, Нина, сестра-студентка, ждала ее на Университетской. Её и Книгу. Толстенный том внушал невольное уважение, Люська дома с трудом стащила его с самой верхней полки, где тот скрывался, скорее всего от ее шаловливых ручонок и любопытных глаз.Обложка была приятно-шершавой, цвета темной зелени, какая бывает в густой лесной чаще, далеко от солнечных лучей. Слова золотистой вязью на корочке таили в себе загадку: "Страпарола. Приятные ночи." Ну, про ночи было более или менее понятно - могли быть и приятными, как свалишься, набегавшись за день, да после маминого яблочного пирога с молоком, а завтра суббота и в школу не надо. А вот что за штука такая эта самая страпарола, неясно. Видать, страшный зверь, раз папа книжку под потолком спрятал.
Люсьен (так ее звала сестра, видимо заимствовавшая имечко из книжек, которые читала пачками для своей учебы) перевела дух, когда бабулька и ее рыбная авоська покинули вагон, вдвинулась поглубже в скамейку, чтобы не мешали, и осторожно сунула нос в книгу. Литературные памятники. Сразу представилось тихое кладбище, ряды камней, а на них - "Жюль Верн.Дети капитана Гранта", "А.Дюма. Три мушкетера" - и еще множество надписей, такими же буквами, как на корешках любимых книг... Люська вздохнула и решительно пролистнула несколько страниц. Глаза выхватили стихотворные строчки, выделявшиеся на фоне основного текста. Это явно была загадка, слова были обычными, но смысл терялся - какое-то перо, ныряющее в чернильницу, глупости всякие рифмованные, мы бы на лит-ре лучше сложили. Перелистнула ближе к концу книги. Вчиталась. Понятнее не стало. История про мельника, он красит бочку внутри, бочка большая, работы много, за процессом следит мельникова жена, а еще какой-то дядька, как сказано, пристроил дамочку на бочке и охаживает. Ходит, наверное, вокруг этой бочки, а мельник внутри, а жена им на бочку посажена, чтоб сверху видно было лучше. Ну и что? Все равно непонятно.
И зачем Нинке эта глупая книжка?.. Да еще так хихикала в телефоне, когда просила привезти да побыстрее, говорит, чтоб на семинар успеть. Семинар - это мы знаем, будут с профессором спорить, рассказывать, кто что прочитал и зачем это написано. Так и я бы училась, интереснее, чем в нашей школе, где Васса Степановна, Васька просто, заставляет одно и то же талдычить - образ Дубровского, образ медведя... а какой там образ?
Люська вздохнула и тут же чихнула - в носу защекотало ароматом чего-то похожего на свежий огурец, арбуз, лимон и цветочки одновременно. Тихонько повела носом в сторону и ахнула - над ней покачивался золотистый локон, выбившись из-под шляпки. Да еще видны были губы, блестящие, но не крашеные, и нос - как будто живший самостоятельно, отдельно от лица - ноздри подрагивали. Как у коня. Видно, селедка еще витала в воздухе, решила Люся и опустила глаза. Вместо чиьх-то неряшливых брюк возле ее коленок теперь расположился чемодан на колесиках, с ручкой, такой, как в кино показывают. Странно, такой багаж обычно в метро не встретишь... не успела она размечтаться, в каких заморских краях он побывал, дама начала пробираться к выходу. Исчез за частоколом чужих ног чемодан, растворился шлейф духов... и тут Люська заметила на коленях сумочку из чего-то, похожего на бархат или мех. Открыла рот, а как позвать свою ускользнувшую соседку по общественному транспорту?.. Женщина или девушка, как обычно говорят взрослые, язык не поворачивается. Гражданка - да какая из нее гражданка? дама? разве дамы в метро бывают?.. и Люсьен ринулась к выходу под "Осторожно, двери закрываются!", вовсю работая локтями и цепко прижав книгу и сумку к груди.
Заметив на эскалаторе знакомую шляпу, наша спасательница сумочек помчалась за ней, лавируя среди москвичей и гостей столицы. И уже в круговороте дверей наружу из последних сил пискнула "Мадам!" и закашлялась. Дама обернулась и подхватила падающую на нее Люсю, которую толкнул какой-то хамовитый тип, вытащила из напиравшей толпы в сторонку и усадила на чемоданище.
- Что случилось, девочка?
- Сумка... ваша... - Люсьен переводила дух, жестами показывая то на книгу, то на багаж, на котором сидела. И смутилась окончательно. Хозяйка сумочки пожала плечами, взяла настойчиво предлагаемую ей книгу и раскрыла на первом попавшемся месте. И через пару секунд глянула на обложку, тут же разразившись таким хохотом, что уронила шляпку на Люську, присела рядом и смеялась, пытаясь унять слезы.
Конечно, вдоволь навеселившись, они разобрались и с сумочкой, и с книгой, которая, как объяснила Люсе Марта (очень даже сказочное имя у дамы оказалось) вполне понятная, но только для взрослых, а не для пятнадцатилетних девочек. У них, у взрослых, свои сказочки, смысл их понимаешь со временем, а спешить лучше не надо. Люся оправдывалась, что книжку-то сестре везет, на семинаре очень нужна, а Марта еще выспрашивала и про Нину, и про ее филологический, сказала, что сама недавно его закончила и книг разных у нее полная квартира. И Люся, замирая от собственной смелости и наглости, напросилась на "книжек почитать", и даже получила согласие и листочек с телефоном и адресом, и почему-то жутко смущаясь, просила прощения, что спешит обратно в метро, а потом позвонит, обязательно, непременно, этим же вечером... И Марта смотрела, как она бегом торопится к входу в подземелье, бегом, высоко вскидывая колени, как резвый жеребенок. Смешная девчонка с книгой.
С книгой, которая старше ее на несколько сотен лет...
пятница, 13 февраля 2009 г.
Всегда быть рядом не могут люди..
в последнее время как-то странно со всех сторон и в моей собственной жизни возникла тема Любви. Любви На Расстоянии.
мне по молодости казалось, что это так привлекательно: живем в разных местах, успеваем соскучиться, не маячим целыми днями перед глазами друг друга, каждая встреча -праздник. только я не знала как это бывает, когда любишь человека, когда привыкаешь к нему, когда хочется с ним засыпать и просыпаться, когда хочется с ним готовить завтрак, а потом тихо и по семейному его уплетать у телевизора, сидеть в кино и украдкой держаться за руку, чувствуя что ты не один в этом большом темном зале,и просто жить обычной жизнью но ВМЕСТЕ. Иногда это оказывается так сложно. вспоминается фильм 31 июня и проблемы их героев, живущих в разных измерениях. Это примерно также ощущается. расстояние кажется пропастью, которую так сложно перепрыгнуть, хотя сделать это иногда кажется просто жизненно необходимым.
Вот в связи с этим у меня вопрос к вам,друзья!
верите ли вы в любовь на расстоянии?
верите ли в то что она может длится долго, при периодических встречах где-то между странами и континентами?
верите ли вы в то, что у нее есть право на жизнь happily ever after?
и в дополнение к теме, любимейшая песенка из фильма 31 июня "Ищу тебя":
мне по молодости казалось, что это так привлекательно: живем в разных местах, успеваем соскучиться, не маячим целыми днями перед глазами друг друга, каждая встреча -праздник. только я не знала как это бывает, когда любишь человека, когда привыкаешь к нему, когда хочется с ним засыпать и просыпаться, когда хочется с ним готовить завтрак, а потом тихо и по семейному его уплетать у телевизора, сидеть в кино и украдкой держаться за руку, чувствуя что ты не один в этом большом темном зале,и просто жить обычной жизнью но ВМЕСТЕ. Иногда это оказывается так сложно. вспоминается фильм 31 июня и проблемы их героев, живущих в разных измерениях. Это примерно также ощущается. расстояние кажется пропастью, которую так сложно перепрыгнуть, хотя сделать это иногда кажется просто жизненно необходимым.
Вот в связи с этим у меня вопрос к вам,друзья!
верите ли вы в любовь на расстоянии?
верите ли в то что она может длится долго, при периодических встречах где-то между странами и континентами?
верите ли вы в то, что у нее есть право на жизнь happily ever after?
и в дополнение к теме, любимейшая песенка из фильма 31 июня "Ищу тебя":
четверг, 12 февраля 2009 г.
утро
Сегодня проснулась, включила Breakfast TV, а там гость в студии - некий гуру от психологии отвечает на вопрос ведущего программы:
- Ну вот посоветуйте нашим зрителям какой-нибудь хороший совет, чтобы легче перенести тяготы грядущего дня.
Я навостряю уши и слышу:
- Как только проснетесь, подумайте, какую ролевую модель вы бы хотели сегодня на себя надеть. Это может быть герой из кино, книги или реальной жизни. Главное, чтобы подходило для вас на сегодня как ресурсное состояние. И вообразите себе, как круто этот персонаж вел бы себя в разных ситуациях (а на самом деле - вы, в его "ботинках") Вживитесь в эти ощущения и вперед, заре навстречу.
Так что я нынче целый день была Лорой Крафт. ггг
Хорошие такие ботинки.
- Ну вот посоветуйте нашим зрителям какой-нибудь хороший совет, чтобы легче перенести тяготы грядущего дня.
Я навостряю уши и слышу:
- Как только проснетесь, подумайте, какую ролевую модель вы бы хотели сегодня на себя надеть. Это может быть герой из кино, книги или реальной жизни. Главное, чтобы подходило для вас на сегодня как ресурсное состояние. И вообразите себе, как круто этот персонаж вел бы себя в разных ситуациях (а на самом деле - вы, в его "ботинках") Вживитесь в эти ощущения и вперед, заре навстречу.
Так что я нынче целый день была Лорой Крафт. ггг
Хорошие такие ботинки.
кино-кино
А может кто-то вдруг захочет посмотреть на визжащего меня на прекрасного Джареда Падалеки в страшном ужастике Пятница 13е?
В это вс? а может это будут LazyRay и егоза?
11.02.2009 в 21:50Пишет ИЖДУ:
...итак, у нас что-то намечается в воскресенье, 15 февраля в Атриуме на курской, сеанс 17:30.
приглашаются все желающие, с устойчивой нервной системой.
URL записи
В это вс? а может это будут LazyRay и егоза?
11.02.2009 в 21:50Пишет ИЖДУ:
...итак, у нас что-то намечается в воскресенье, 15 февраля в Атриуме на курской, сеанс 17:30.
приглашаются все желающие, с устойчивой нервной системой.
URL записи
среда, 11 февраля 2009 г.
И без конца смски скидывали оттуда "Смотрим прошлогоднее кино, ты там такая ...
Люди из Кызыл-Агача вернулись, видели стаю в 3000 фламинго.
Зависть замучила.
Директора заповедника опять сменили. Нынешний очень расположился к московским студентам-биологам: выделил пару приличных лодок, катались по заливу в свое удовольствие. И погода, в отличие от прошлогодней, досталась приличная. И в Гирканы, и в Ширванский заповедник, и даже на Каракуш скатались.
И без конца смски скидывали оттуда "Смотрим прошлогоднее кино, ты там такая пьяненькая... " или "Съездиди на Сбросной к пеликанам, тебе привет". Гады!
Зависть замучила.
Директора заповедника опять сменили. Нынешний очень расположился к московским студентам-биологам: выделил пару приличных лодок, катались по заливу в свое удовольствие. И погода, в отличие от прошлогодней, досталась приличная. И в Гирканы, и в Ширванский заповедник, и даже на Каракуш скатались.
И без конца смски скидывали оттуда "Смотрим прошлогоднее кино, ты там такая пьяненькая... " или "Съездиди на Сбросной к пеликанам, тебе привет". Гады!
Подписаться на:
Сообщения (Atom)